Київ, 22 грудня. Надворі +3 за Цельсієм і жодного натяку на сніг. Ні в Києві, ні в Тернополі, куди я збираюся їхати на Різдво, ні поки навіть у Татарові, куди потім їдемо на Новий рік. До поїздки спаковано вже все потрібне: подарунки родичам, речі собачки, наш одяг на два тижні відпустки. Вирішую докинути до всього цього ще черевики, шолом, маску і штани для сноубордингу з думкою: «Там від Татарова якихось 15 кілометрів — і я на Буковелі, чого ж не взяти?». Сноуборд залишається на шафі у вітальні до наступного разу.
Тиждень до того я заходив на вебкамери подивитися, як виглядають схили курорту. Я був здивований, замість білої пелени снігу побачивши буйно-зелені схили. В голові крутиться думка: «Головне — екіп, а сніг… ну, сніг якось наметуть». В горах має бути холодніше.
Мені було, здається, 15 років, коли ми вперше поїхали в Буковель. Я з сестрою, наша мама, її коліжанка тьотя Оля з її двома дітьми і купою іншого люду, яких я і тоді не запам’ятовував. Наша мама була хитріша і сплавила нашу «освіту» на тьотю Олю: вона частіше бувала на Буковелі, однозначно краще їздила, але, судячи з того, як саме нас вчили, вона була не найкращим інструктором для цієї справи. Перший спуск тривав вічність. Ноги, закріплені в лижах, постійно випрямлялися, і я набирав швидкості, не знаючи, як повертати. В результаті часто опинявся за межами траси, часом зносив ще з собою когось іншого, через що вони були не дуже в захваті.
Десь на середині гори я вирішив, що з мене досить, і захотів поміняти це спорядження на щось, що не має стільки елементів: палки мені заважали, лижні черевики були незручні, самі лижі — досить пошарпані, бо орендовані. Але була одна проблема: ми це все орендували не на самому Буковелі, а в якомусь із сіл по дорозі туди, і ніхто б мене не повіз туди знову, щоб я поміняв собі все це. Ба більше, мені б це не змінили на сноуборд, бо ніхто з тих, хто приїхав з нами, не вмів їздити на ньому. Про те, щоб мене навчили інструктори з гірськолижної школи, я боявся навіть запитати, бо знав, що відповідь буде «ні!». Я якось спустився з тієї гори, потім ще з однієї, і ще, і ще. Так ми прокатались два дні. Але я знав, що наступного разу хочу орендувати сноуборд.
Так і сталося. Я поїхав з пластунами, орендував дошку і за допомогою туторіалів на YouTube зайнявся самоосвітою. Це вийшло краще, ніж я сподівався. Принаймні тепер мені не треба було думати про палки і двійко лиж — я був мертво прикріплений до дошки. Я падав, часом боляче, я загрібав сніг кантами і робив піруети. Але я і вчився. Певно, найбільше мені дав пластовий лещатарський табір, де я мав хорошу інструкторку зі сноубордингу. Навіть попри те, що я в зголошенні трішки завищив свій навик, вона побачила, що з мене буде толк і що я можу вчитися. Наступні пару років я часом бував на Буковелі, часом катався в Голосіївському парку та Протасовому Яру. Дійшло до того, що я купив власний сноуборд.
23 грудня, 5-та ранку, надворі +1°C. Спроби впихнути невпихуване в багажник так, щоб і собаці було де розвернутися, і огляд у дзеркалі залишився. Дорога на Тернопіль тягнеться сірою стрічкою, а в новинах знову тривожні сповіщення: сусід-дебіл запустив по нас дрони і ракети. Десь біля Коростеня ми бачимо роботу ППО — заграва в небі над нами нагадує, в який час живемо. Біля Рівного бачимо, як над нами пролітає шахед, і мовчки сподіваємося, що його зіб’ють, але лиш би не прямо над нами. Ми з осторогою продовжуємо рухатись далі на захід; у той самий бік рухаються ракети, запущені по Україні.
Поки ми проїжджаємо Рівненську область, я бачу, як працює ППО і як цифри на бортовому комп’ютері починають падати: +1… 0… -2. Повітря стає густішим і холоднішим. На черговій зупинці на каву я знову відкриваю вебкамери. Те, що ще тиждень тому було «буйно-зеленим», тепер поступово затягується білим мереживом. Снігові гармати працюють.
Температура продовжує падати, і я розумію: погода буде ідеальною. Схили будуть білими. І в голові знову, як мантру, прокручую: «Там від Татарова якихось 15 кілометрів — і я на Буковелі…».